У кінці листопада цього року, яПарафіяни Компаніївського храму святої мучениці Вікторії – активні учасники Міжнародного фестивалю документальних фільмік і кілька років поспіль, парафіяни Компаніївського храму святої мучениці Вікторії стали учасниками Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, що проходить з 1.11. по 30.11. 2016 року у Компаніївському районі Кіровоградської області.
Після недільного богослужіння присутні, відгукнулися на пропозицію членів Компаніївської громадської організації «Взаємодія» переглянути документальний фільм «На Великдень». У цьому фільмі було висвітлено проблему віруючих батьків з дітьми, які не хочуть іти до храму. Героїня фільму – студентка, яка проживає у міському занедбаному гуртожитку, переконує по телефону свою маму, що їй віра ні в чому не допомагає і тому вона не бачить сенсу ходити до церкви і святити паски, як це робила раніше, коли була ще школяркою і жила біля мами. Звичайно, мама намагається її переконати, що так не можна, але це призводить до лайки і ще більшого непорозуміння. Фільм закінчується на тому, що донька сказала,що не лише не приїде до мами на Великдень, а й також у місті до храму святити паску не піде.
Багато хтоз присутніх, дивлячись цей фільм, пізнавали у розмові головних героїнь і свої розмови з власними дітьми і онуками, тому цікаво було почути думку матушки Анни Гуменюк, яка також знайшла свою схожість у юному віці з героїнею фільму, бо на прохання мами ходити з нею до храму лише відмахувалась та сердилась. Але доля звела її з сусідами, які запропонували їй 9-го травня, на День Перемоги, піти на вали у Кіровограді вшанувати пам’ять про загиблих у роки Другої світової війни, на що вона легко погодилася, а по дорозі додому сусідка повела її до храму поставити свічку пам’яті. Ось з того часу матушка Анна і почала ходити до церкви. І хоч спочатку її мама ніби образилася, що донька не її, рідну матір, послухалася, а чужих людей, та потім побачила в цьому Божий промисел.
Матушка Анна порадила прихожанам не примушувати дітей чи онуків ходити до храму, а молитися за них, і Бог все управить. Головне, щоб після богослужіння люди несли радість і тепло у свої домівки, щоб рідня, діти і онуки бачили їх щасливими, люблячими родину і усіх людей, тоді і у них виникне бажання ходити до храму.
Також, під час обговорення, звернули увагу на те, що головна героїня говорила, що раніше її молитвви і прохання у храмі збувалися, а зараз їй це не допомагає. У цьому проявляється певний єгоїзм людини, яка йде до храму лише просити і вважає, що для цього варто поставити свічку, і Бог усе виконає. Люди чомусь забувають дякувати Богові за кожен прожитий день у мирі, здоров’ї і дуже швидко втрачають віру, якщо молитви не допомагають їм досягти якоїсь мети. Справа в тому, що Богові видніше, що краще для людини, адже інколи наші бажання приносять нам купу проблем. Як сказано у святому писанні, «Пути Господни неисповедимы». Тому ніколи не треба втрачати віру в те, що все відбувається в житті на краще.
